Центральна Європа славиться своєю багатою гірничою історією. Ще з середньовіччя Чеські землі відігравали важливу роль у видобутку корисних копалин. У всесвітньо відомому гірничому центрі Яхімов працював «батько гірничої справи та мінералогії» Георгіус Агрікола.
Окрім золота й срібла, головним предметом видобутку було олово, особливо у Славковському лісі та Рудних горах. Спочатку олово здобували шляхом розсипного промивання, пізніше почали розробляти глибші родовища.
Славковський ліс розташований у Західній Чехії між містами Киншперк-над-Огржі, Карлові Вари та Маріанські Лазні, приблизно за 130 км на захід від Праги. Сьогодні це охоронювана ландшафтна зона з добре збереженою природою, яку вважають однією з найгарніших частин Західної Чехії.
Початок підземного видобутку в районі Чіста (Лаутербах) датується першою половиною XVI століття, після виснаження місцевих розсипних родовищ. Олово тут промивали ще у XIV столітті.
Хоча шахта Чіста ніколи не досягала значущості таких районів, як Красно чи Горні Славков, її офіційно зареєстрували у гірничому реєстрі вже 1 січня 1548 року. Видобуток швидко розвивався — 20 червня 1551 року король Фердинанд надав Чісті гірничі права і статус королівського гірничого міста. Ці права пізніше підтвердили й розширили інші правителі.
Місто мало власну олов’яну вагу, плавильню та право вільно заготовляти деревину в королівських лісах. Олов’яну руду видобували методом «випалювання скелі»: породу нагрівали великими дерев’яними багаттями, а потім різко охолоджували водою. Різкий перепад температури утворював тріщини, завдяки чому породу легше було розбивати простими ручними інструментами. Весь видобуток відбувався вручну, без машин.
У 1772 році велика пожежа знищила майже всі письмові документи, тому багато інформації втрачено. З небагатьох збережених записів відомо, що у XVII–XVIII століттях видобуток різко зменшився й підтримувався переважно для збереження статусу гірничого міста. У 1619 році видобули лише близько 3 200 кг олова, а у 1740 — лише 250 кг. У 1847 році шахту офіційно визнали вичерпаною.
Іноді роботи поновлювалися — у 1887 році розчистили штольні та стволи і добули невелику кількість олова. Деякі камери Чісти працювали ще у 1905 році, але після Першої світової війни шахту остаточно закрили. Загалом за всю історію у Чісті було видобуто приблизно 500–700 тонн олова.
Під час Другої світової війни (1940–1943) компанія Egerlander Erzbergbau GmbH проводила нові розвідувальні роботи. Штольню та ствол Єронім очистили на глибину до 26 метрів. Великий промисловий видобуток так і не відновився — проводилися лише пробні переробки.
Після війни проводили лише геологічні дослідження (1964–1966), які підтвердили близько 2,5 мільйона тонн олов’яно-вольфрамової руди, придатної для промислового використання. Ці роботи не пошкодили середньовічні камери, створені методом випалювання.
У 1982 році Франтішек Барох відкрив раніше недоступні підземні простори біля шахти Єронім. Ці старі камери сухі й досі природно дренуються через штольню Єронім. Ймовірно, вони відокремилися від основної частини шахти через обвали наприкінці XVI або на початку XVII століття й залишилися недоторканими. Багато стін і стель досі чорні від сажі, видно сліди ручного інструменту.
Більшість цих ходів нині засипані дрібним піском, занесеним водою. Знайдені порожнини укріпили, а вхід оформила каменем фірма GEOMONT Пржибрам, коштом Міністерства охорони природи Чехії.
Вся шахта Єронім була оголошена культурною пам’яткою 16 лютого 1990 року (реєстраційний № 4515).
У 1994 році районний музей Соколова доручив GEOMONT підготувати проект подальшого використання шахти — для гірського туризму, геології, досліджень і культури. Сьогодні Фонд Георгія Агріколи координує збереження гірничої спадщини у Славковському лісі.
У 2008 році вся шахта Єронім (раніше під управлінням Міністерства охорони природи та компанії DIAMO) перейшла у власність Карловарського краю. Нині за об’єктом опікується Музей Соколова. У цьому ж році шахта отримала статус Національної культурної пам’ятки.
Для відкриття шахти для туристів підготували проект підземного маршруту, а також центр для відвідувачів і паркінг. Перша заявка на фінансування у 2011 році не була схвалена. Друга у 2014 році пройшла успішно — завдяки підтримці Фонду Георгія Агріколи, регіону Славковський ліс та Карловарського краю частину шахти відкрили для відвідування восени 2013 року.
⚠️ Важливо: Оскільки Єронім — це Національна культурна пам’ятка, мета полягає у максимальному збереженні оригінального стану. Тому втручання у штольні та камери мінімальне. Маршрут досить вимогливий — відвідувачам слід стежити за нерівною підлогою та низькими стелями.
Вхідний портал був перебудований у 1990-х роках. Штольня укріплена сталевими кріпленнями (хайцмани) та оброблена торкрет-бетоном. Раніше використовувалася дерев’яна кріпь, яку пізніше демонтували. Сталеві конструкції добре видно під сходами при вході.
Склад не входить до маршруту відвідування. Тут зберігаються матеріали. Боковий хід довжиною близько 7 метрів, повністю укріплений сталевими рамами.
Тут можна побачити зразок граніту з каситеритом (олов’яна руда) з Пршебузі (подарунок від Петра Рожіка) та камінь з кристалами кварцу і флюориту (фіолетового й зеленого) з Єроніма.
Раніше руду подрібнювали та сортували завдяки силі тяжіння (просіюванню). Олово важче за навколишній граніт і кварц, тому його було легко відділити. Після сортування середня пропорція становила близько 50% олов’яної руди та 50% пустої породи. Руду зважували, плавили у місцевій плавильні та виготовляли вироби — переважно посуд і столові прибори.
Промивка олова у Славковському лісі вважається, ймовірно, найстарішим способом видобутку олова у Чехії. Ймовірно, вона була пов’язана з монастирем Тепла, заснованим у 1197 році.
Тут виникли три основні гірничі центри: Горні Славков, Красно і Чіста. Горні Славков отримав статус містечка вже у 1390 році. У XIV столітті Красно було ще більш значущим — з 1355 року тут діяв гірничий суд і ваги для олова. Чіста отримала права пізніше, але залишалася другорядною.
У середньовіччі чеське олово мало важливе значення на європейському ринку. За оцінками, у період 1500–1620 років у Чехії видобули близько 55 000 тонн олова, значна частина якого припадала на Славковський ліс.
Хоча шахта Єронім ніколи не була великою за обсягами, її цінність нині полягає у тому, що вона збереглася в оригінальному вигляді. На відміну від Красно чи Горні Славкова, тут досі видно свіжі сліди ручних інструментів, почорнілі стіни й інші докази стародавніх методів роботи.
Каплиця демонструє, як штольню укріплено під дорогою, що проходить зверху. Завдяки арочній формі вона й отримала таку назву. У вирубаній вручну ніші встановлено статую святої Варвари, покровительки шахтарів.
Над камерою дорога проходить по бетонному мосту, побудованому у 1990-х роках — на поверхні видно тріщини в асфальті. Під Каплицею, ліворуч, є невелика камера зі слідами ручної праці.
Шахта Єронім — популярне місце зимівлі кажанів. Щоосені (у жовтні, залежно від погоди) кажани злітаються на зимівлю, а навесні (березень–квітень) залишають шахту.
У цей період у штольні повинна панувати повна тиша — екскурсії й роботи суворо заборонено. Щороку у лютому проводиться облік. У сезоні 2024–2025 нараховано 458 особин (через холодну зиму), серед них рідкісний нічниця Бехштейна, вперше зафіксована тут лише вдруге у Західній Чехії. Загалом тут мешкає близько шести видів. У теплішу зиму, наприклад у 2013–2014 роках, нарахували лише 90 особин.
На стінах видно сліди старих інструментів. Перехід до наступної камери — це стрімкий спуск, будь обережний!
Тут добре видно почорнілі стіни, що збереглися від стародавньої техніки випалювання скелі. Породу нагрівали великими багаттями, а потім різко охолоджували водою. Температурний шок створював тріщини, що полегшувало розбивання породи зубилом і молотком.
У камері можна побачити чудові вручну вирубані ходи. Робота просувалася дуже повільно — лише 1–2 см на день на весь поперечний переріз.
Під настилом добре видно оригінальні дерев’яні жолоби, які збереглися завдяки стабільній температурі та вологості під землею. Вони відводили воду вздовж стін.
Ця камера названа через червонуватий колір стін, що утворюється від осадження заліза з води. Вода стікає по стінах і фарбує породу у червоний колір.
Шахта Єронім природно вентилюється у 2–3 місцях. Один вентиляційний стовбур розташований за рогом у верхній камері — на поверхні він виглядає як невеликий кам’яний димар у полі. Є незначне випромінювання радону, рівень якого музей мусить контролювати за законом.
Колись шахтарі працювали з дуже слабким освітленням — використовували прості олійні лампи чи свічки. У 2023 році саме у цій камері навіть відбулося весілля!
Колись сюди потрапляли через вертикальні шахти (стволи). Найближчий ствол був пробурений у 1990-х роках і має глибину 24 метри. Вихід веде на бетонну платформу біля великого провалу (пінка).
Поруч знаходиться інший ствол — оригінальний, XVI століття, відкритий під час розчистки новішого стовбура. Його відновили та укріпили деревом за старою технологією. Бічні камери зміцнили та засипали.
Кілька років тому камера була затоплена водою. Воду відкачали через водовідвідний канал. Після видалення мулу та відкриття нових просторів воду спрямували до інших частин системи дренажу шахти.
Завал розбирали вручну — породу складали у відра, перевозили вагонеткою та витягували лебідкою у великий кошик (скіф).
Потім місце завалу укріпили сталевими кріпленнями (хайцмани). З камери веде хід до камери «R».
«R» — Камера колись була повністю засипана піском і мулом. Очищення почалося у 2011 році, а у 2014 році відкрили нові простори. Усередині можна побачити дерев’яну підлогу, зроблену за традиційною технологією. Перила зроблені з оригінальних колод. Є й стара дерев’яна труба, що була частиною старої насосної системи. У ніші стоїть легендарний король гірських гномів — Гултун (Пермоніки).
«S» — Остання камера, тупикова, тут накопичується вода, яку потрібно регулярно відкачувати. Є ініціали «P.H.» з датою. Нестійку стелю укріпили за старовинною технологією (hrání).
Перехід між робочою камерою та «T» — вузький і низький, треба бути обережним. Над ним завал, який укріпили зверху й видно на поверхні як велику пінку. Додатково його підкріпили сталевими кріпленнями (хайцмани) та трубами (Union).
«T» — Відкрита у 2014 році. Кам’яні стіни утримують нестійкий стовп, стан якого регулярно перевіряють. У 2017 році прибрали близько 1 метра матеріалу, щоб дійти до теперішнього рівня підлоги. На стелі видно тріщини у породі.
«A2» — Перехід відбувається через дерев’яний місток. На стінах видно сліди сажі від випалювання.
«B2» — Під сходами є каменна кладка, що колись затримувала воду. Стіни червоні через залізо (гематит). Ручні каменні сходи ведуть через оригінальний портал у «C2». Звідси вода йде у старі водовідвідні штольні (ODD) й далі у головну штольню.
Вузький ручний прохід веде у «D2», де є ініціали «MF» з гірничим знаком. За ними видно завал, що веде до старого ствола KŠ I. У верхній частині «B2» видно вирізи, куди колись вставляли дерев’яні балки для підлоги. Зверху підходить невелика штольня.
Тут завершується стандартний маршрут, але є ще «Екстремальний маршрут» — через вузькі низькі ходи. У деяких місцях видно сліди вибухових робіт XVII століття. Екстремальний маршрут виходить у старі водовідвідні штольні (ODD), звідки відвідувачі піднімаються на поверхню сходами у стовбурі глибиною близько 30 метрів.
«C2» — Спочатку це була проста штольня, потім її розширювали зверху вниз, одна з найстаріших частин шахти. Добре видно сліди середньовічного долота. З «C2» є доступ до ствола KŠ I. На стіні видно контакт граніту та гнейсу — одна з найбагатших рудних зон. Вирубана канава (Úpadnice) веде до «D2» і, ймовірно, відводила воду зі ствола.